четвер, 25 квітня 2013 р.

Люко Дашвар: «Книжка для автора – це розкіш»


24 квітня Люко Дашвар зустрічалась з прихильниками своєї творчості у Херсонській обласній бібліотеці для дітей. Поїздку до Херсона Ірині Черновій (справжнє ім’я авторки) довелось перенести, оскільки зараз вона працює над книгою, яку хотіла дописати до від’їзду. Приїхавши все ж таки до рідного міста, Ірина Чернова відвідала дві обласні бібліотеки - дитячу і дорослу - щоб поспілкуватися зі своїми читачами. Де автор відпочиває душею та якою книгою зачитується? 



Я не прихильник віртуального життя.  Хтось створив мою сторінку у соціальній мережі Фейсбук і у Вікіпедії, тому чесно кажу, це не я. Насправді, я народилася 3 жовтня 1957 року.
Поки не закінчиш вже відволіктися неможливо. Коли починаєш писати, занурюєшся у тему.  Це інколи дуже виснажує, доводить до якогось психозу, коли ти розумієш, що не зможеш закінчити писати – іноді залишається немитий посуд, не підметена підлога. А вже потім можна відволіктися: тоді вже в хаті наводжу лад. Це правда.
Я дуже люблю землю. У мене в селі є хата в Чернігівській області, ми туди їдемо у будь-яку вільну хвилину, а там так чудово: я ж людина степу, а там навкруги ліси, і лелеки над нашою хатою звели гніздо. І до нас виходять лосі! Розумієте, я їх бачу вперше на власні очі! Це якийсь зачарований куточок – глухий: там немає ні газу, ні світла. Зате є неймовірна природа, я відпочиваю там душею. Вирощую на цій землі квіти, в першу чергу. Оскільки рідко там буваю, можу посадити тільки  соняшники і кукурудзу.


Книжка для автора – розкіш, тому що ніхто не впливає при написанні. А сценарій – це замовлена тема, яку ти маєш розписати і узгодити з десятком людей з різними точками зору, які часто протилежні: режисер, продюсер та інші. Приходиться багато разів переписувати і часто це виходить не зовсім гарно, тому що кінець кінцем, виходить те, що хочуть бачити інші, а не те, що ти робиш сам. А в книжку ніхто не втручається – і це прекрасно!
Якщо брати роман «Село не люди», то тут описані події, які відбулись за радянських часів у Херсоні, але наслідки були не трагічні, а скоріше кумедно-анекдотичні. Художній вимисел є, просто описані самі факти, але з різними людьми у різних ситуаціях – це узагальнено в один образ для одного сюжету.
Мені дорікають, що мої твори є кінематографічними, тобто вони легкі для того, щоб знімати кіно, і що це не література. Але я вибрала свій шлях – він мій. Мені цікаво так писати, це мій стиль. Я багато працюю над тим, що скорочувати речення, робити їх доступнішими для сприймання і динамічними. А курси сценаристів, які я пройшла у Києві, були дуже важливими. Тому що це був тренінг два тижні у майже цілодобовому режимі з 8 ранку до 12 ночі. Коли дуже багато інформації за короткий строк ти отримуєш, пізніше розумієш, яка саме тобі потрібна.

"Насправді я народилася 1957 року, а не 1954, як вказано у Вікіпедії. А три роки - це немало, - уточнює Ірина Чернова

Кожна наступна книжка – це ти вже інша, твоя життєва ситуація, твій інший настрій.  Встаю з великим бажанням працювати, є якійсь мінімум, який я повинна зробити. Навіть, коли не пишеться, знаю, що я матиму на наступний день чернетку, а не порожній аркуш чи сторінку на комп’ютері. Кожна книжка пишеться по-різному, я сама з цікавістю до цього придивляюся. Перша («Село не люди» - ред.) народилися із однієї фрази «Ніч може бути глухою як стара баба», сюжет вели характери героїв. Якщо назва народжується раніше за текст, то мені легше працювати з сюжетом.
Сценарій, яким я дуже пишаюся, написаний для каналу «Україна» – це сімейна сага, робоча назва фільму «Москалі». Я входила до складу авторської групи. Це історія сім’ї за 100 років. Але коли її знімуть, я не знаю.
Переробити сценарій у п’єсу дуже важко. У театрі ім. І.Франка з режисером Юрієм Одиноким ми плануємо виставу «Молоко з кров’ю». Ці переговори почалися ще за життя Богдана Ступки, і досі тривають.


Чому пишу українською? Парадоксальна історія – виросла в Херсоні, все життя розмовляла російською. Як би це пафосно не звучало, але прислухаючись до свого внутрішнього стану, я розумію, що тільки зараз, у такому вже немолодому віці, відкриваю свою Україну. Я відчуваю себе справді українкою. Розмовляти важче, ніж писати. Артикуляційний апарат налаштований на російську, це здається такою несправжньою причиною, але це дуже серйозно. Під час перших зустрічей, коли приходила до людей і говорила, що я пишу українською, а розмовляю російською - чула таке: «Тоді ви не можете писати українською» і взагалі, що це хтось інший пише, бо я ж розмовляю російською.
Я дуже люблю книгу М.Гумильова «Етногенез і біосфера Землі». Це праця, яка написана в тюрмі популярною мовою, вона настільки легко читається! Якщо ти хочеш зрозуміти звідки взагалі беруться нації, все це розглядається в історичній перспективі. Я стільки нового дізналась, коли прочитала цю книжку, навіть таке: якщо татаро-монгольські лучники були голодні, то вони пускали стрілу на 200 м, а якщо вони були ситі, то стріла летіла до 400 м. Там стільки історичних цікавих фактів на фоні наукової праці і читається захопливо.


Історія, яка не дає мені спокою. Я живу на проспекті  Возʾєднання, напроти мого 5-поверхового будинку, стоїть ще один. На балконі, якого я побачила викладене із паперу формату А 4 «SOS. Викликала міліцію, яка не змогла достукатися до мешканців квартири. І що там сталося , я так і не дізналася. Цей страшний напис висить і досі. Я кожного ранку прокидаюсь і переймаюсь цим, а нікого навколо це не цікавить – щось там сталось, а всі просто проходять мимо.
Зустріч в бібліотеці у мене проходить вперше, зазвичай видавництва влаштовують спілкування з читачами у книжкових магазинах. Я думала тут тихо, а насправді побачила таке живе життя. Дякую, що ви приділили мені свій час, бо цінніше його немає нічого.


Топ 5-ка від Люко Дашвар для дітей:
1. Біблія.
2. Г.Андерсен.  Казки.
3. Українські народні казки.
4. В.Нестайко. Тореадори із Васюківки.
5. М.Гумільов. Етногенез і біосфера Землі.
Оксана Гунько


Немає коментарів:

Дописати коментар

Додайте ваше ім'я та вік